Чт. Бер 28th, 2024

Листи з-за ґрат: Українка розповіла про жахливі умови утримання в тайських в’язницях

Російська журналістка Свєтлана Шерстобоєва, яка мешкає нині в Таїланді, на своїй сторінці в Facebook оприлюднила кілька листів від українок, засуджених у цій країні на неймовірні строки. В листах бранки таїландських тюрем розповідають про жахливі умови утримання за ґратами та описують побут ув’язнених, повідомляє портал “НАШІ”.

“Закони утримання не змінювалися більше трьохста років! Те, що було нормальним за часів кхмерів, не прийнятно для людей сьогодення”, – зазначає російська журналістка.

Сьогодні ми наведемо переклад першого листа Світлани Гребенюк (їх написано в оригіналі російською). Особливо вразливих просимо не читати далі, адже описане і справді дуже вражає!

Портал “НАШІ в світі” спеціально взявся за висвітлення цієї теми, аби попередити наших співвітчизників про небезпеку опинитися у нелюдських умовах у чужій країні. І тоді вам вже не зможе допомогти ніхто!

До слова, ми вже писали про те, що нині близько 20 українців перебуває в ув’язненні у таїландських тюрмах.

50 РОКІВ – ЦЕ П’ЯТЬ РАЗІВ ПО ДЕСЯТЬ!

Українок Світлану Гребенюк та Ольгу Роту, листи яких опинилися в руках журналістки, засудили за підробку банківських карток до 50 років суворого режиму кожну. Наразі вони перебувають за ґратами трохи менше чотирьох років. 

“Основна мета цього листа – розкрити і показати реальну картину того, що відбувається в жіночій в’язниці міста Бангкок. Усе описане нижче – побачене, випробуване та пережите мною особисто. Знаю все це не з чуток. Цим листом спробую допомогти зрозуміти вам, що ми пережили.

Сторонній спостерігач по той бік занадто далекий від того, що відбувається, аби зробити достовірні висновки. Через це й з’являються дописи у Facebook, що ув’язнені у тайських тюрмах почувають себе доволі комфортно. Тенісні корти та волейбольні майданчики, робота та навчання, харчування та лікування. І наші співвітчизники прагнуть опинитися в цьому райському місці.

Людина на волі взагалі не в змозі уявити собі реальну картину тюремного життя. Можливо, не всі з вас повірять в істинність того, що відбувається. Спочатку я теж була шокована. А тепер це стало для мене буденністю.

Розповім, через що доводиться проходити щодня. Про тюремну повсякденність, про спосіб життя, а точніше – виживання – в цьому пеклі. Це щоденна боротьба за існування, за воду, аби помитися та випрати речі. За відро для прання. За місце під сонцем, аби висушити речі. За спальне місце. За місце в черзі (будь-якій, адже вони тут всюди: у душі, в їдальні, до туалету, магазину, по воду).

ТРУСИ НА КОЛЮЧОМУ ДРОТІ

Розум постійно зайнятий проблемами нашого жалюгідного існування. Що сьогодні в їдальні буде на обід? Як поцупити відро для прання і непомітно пронести в ньому воду? Як домовитися зі старшим і посушити речі на колючому дроті тощо…

Переважають примітивні потреби, концентруєшся лише на собі, на самозбереженні, часом стаєш ненависною сама собі через те, що від цієї безвиході постійно превалюють такі думки. З’являються думки про свою вразливість, неповноцінність, однобокість.

На волі я мала статус, була шанованою людиною, фахівцем у своїй галузі. А зараз – ніхто у соціальній структурі в’язниці. Серед п’яти тисяч ув’язнених у вигіднішій ситуації перебувають старожили та рецидивісти. Їх зазвичай і ставлять старшими.

В нашій в’язниці шість корпусів, у кожному близько 850 осіб. Розподіл на корпуси залежить від терміну ув’язнення. Ми перебуваємо в одній будівлі зі смертниками, засудженими на довічне та великі терміни ув’язнення. Серед в’язнів, які тривалий час (по 15-19 років) провели в неволі. Деякі з них виходили та поверталися неодноразово. І зазвичай досягали найвищих ступенів тюремної ієрархії. “Тюремна еліта”.

Сканована копія листа Світлани Гребенюк. Світлина: Свєтлана Шерстобоєва

У нашому корпусі старша 12 разів відбувала покарання. Терміни були невеликі (через вживання метамфетаміну). Зараз їй 50 років й у 13-й раз вона вже отримала довічне. У такому оточенні цінується лише те, що приносить суто практичну користь, допомагає вижити. І виживають найсильніші.

Перебуваючи в постійному стресі та необхідності постійної боротьби, відчуваєш, як життя спускається до примітивного рівня. Ми вже пережили первинний шок і трохи адаптувалися до навколишнього середовища, стали з’являтися байдужість та огида до всіх та усього, що відбувається навколо. Раніше все дивувало. А зараз вже нічого не вражає.

Коли вперше побачила, як б’ють іноземців по 15-20 осіб на одного, то спочатку заступалась, розтягувала. А зараз вже дивлюся на подібні речі байдуже. Раніше вважала, що людина не може спати з увімкненим світлом, сходити до туалету, коли навколо стоять люди та дивляться на тебе, що не можна вижити без благ цивілізації. Та все людина може!

Спимо ми на бетонній підлозі, кожному відведено три тонкі ковдри. Як хочеш, так з ними й  поводишся. Розміститися всім складно, але можливо, якщо лежати на боці. Виходить точна копія банки зі шпротами. Лежимо ми всі “валетом”. Ноги сусіда розташовуються навпроти на рівні твого попереку. 

Подушка як явище відсутня. Можна скласти з однієї із ковдр. Або покласти голову на зігнуту в лікті руку. Тіло від такого положення затікає та німіє. Повертаєшся щодві години – змінити позу. Але сон, не дивлячись ні на що, приходь і дає можливість забутися від цього жаху хоч ненадовго. І щораз, засинаючи, думаєш: “От ще на один день ближче до дому”.

Спочатку мене будив найменший шорох. Зараз ледь лягаю на своє місце – і засинаю практично одразу. Пліч-о-пліч з бабулькою, яка хропе мені у вухо, дихає часником і постійно закидає на мене ноги. При цьому всю ніч гудуть та б’ють по очах лампи денного світла.

Недосипання, психічне напруження, гостре та незбалансоване харчування призводять до дратівливості та агресії. Коли зранку ти напівсонна та голодна стоїш у черзі до душу, а хтось із табірної “еліти” починає пропускати своїх, ще й гримає, дратівливість проривається назовні. Але частіше доводиться терпіти.

МЕТА – ВИЖИТИ!

Я для себе спочатку вирішила: головне завдання – вийти живою та, бажано, здоровою. Тому, коли відкривають камеру, то біжу дуже швидко, аби зайняти місце в черзі в перших лавах. А разом зі мною ще біжать 850 пар ніг. Запускають по 30 осіб. Всі стоять голі у півоберту навколо ємності з водою розміром 10 на 1,5 метри. Зачерпуєш води з ємності й обливаєшся. Швидко потрібно намилитися, адже знову ж рахують: лише десять ковшиків в унісон. Усе. Криками усіх розганяють й заходить наступна партія.

Головне – дивитися уважно під ноги, можна посковзнутися та забитися, ступивши у нечистоти. Адже тут на ходу скидають прокладки, стару білизну, харкають тощо. Тим, хто у останніх лавах, доводиться черпати воду з дна. З волоссям та обмилками. В таких варіантах краще взагалі не купатися.

Світлина: Свєтлана Шерстобоєва

На прання дають одне відро води: 8 ковшиків. Переш у великому пластиковому пакеті, а у відрі зберігаєш воду та ополіскуєш. Або ж навпаки. Все відбувається на автоматі й із великою швидкістю. Камеру відкривають о 6:20, а о 7:30 – шинкування. За цей час необхідно встигнути помитися, випрати, набрати гарячої води, сходити до магазину, поснідати, скласти особисті речі в шафку та прийти на шинкування. Люди знервовані, розлючені, тиснуть один на одного, кричать. Про жодну повагу та взаємне розуміння й мови бути не може. Все знецінилося. Стаєш частиною смердючої та галасливої біомаси, опускаєшся на рівень стадного існування.

Перепрошую, що доводиться писати про такі речі, але це наша тюремна повсякденність. Спочатку все це було болісним, ​​заважало: гидливість, сором, відраза. Нічого цього тепер не відчуваю. З’явилися апатія та байдужість. Напевно, так психіка намагається відгородитися від усього того, що відбувається. Безвихідь призводить до отупіння. І те, що раніше викликало подив та відразу, стало нормою.

Багато що виявилося неможливим в цьому місці. Я тривалий час не користувалися гребінцем та дзеркалом (заборонено). Тут рік носиш одну сорочку з дня у день. Збираєш обмилки та робиш рідке мило для купання та прання. Дістаєш зі смітника більш менш придатні речі. На волі подібне здавалося принизливим. Тут – ні.

УКРАЇНЦІ В ТАЙСЬКІЙ В’ЯЗНИЦІ МРІЮТЬ ПРО САЛО

Бажання й прагнення примітивні, мрії – теж. Найчастіше ми мріємо про смажену картопля із солоним огірочком, оселедець та сало з часником, про борщ та гарячу ванну, про ліжко зі свіжою постільною білизною.

Спочатку ми настільки страждали від відсутності звичайної нормальної їжі, що всі розмови були лише про це. Які страви любили готувати. Що б з’їли зараз. Що будемо готувати, коли звільнимося. Нескінченні нав’язливі розмови про їжу вечорами.

Наше щоденне харчування складалося з рису в необмеженій кількості та одного черпака супу. Суп тут тричі на день. Це – вода з чимось… З огірками, кабачками, капустою, травами, з соєвими паростками, з баклажанами.

Був період, коли давали щодня протягом місяця суп лише з баклажанами, адже це найдешевший продукт. Їжа тут уся дуже гостра, з незвички їсти неможливо. Доводилося набивати шлунок рисом.

В їдальні величезна кількість місць, і за короткий час повинні поїсти всі п’ять тисяч осіб. Гул, галас, поспіх. І все це супроводжується криками офіцера й ударами палицею по ступнях. До цих ударів ніяк не вдається звикнути.

Голова втискається в плечі. Все тіло напружується, очі намагаєшся взагалі не піднімати. Дивишся в свою тарілку і якомога швидше поїдаєш все.

Але це не найгірше, бувало взагалі погано. Коли за сусіднім столом тайці їли придбану їжу. Є гроші – можеш ходити до магазину, або замовити тим, хто тебе відвідує. Курка, риба, випічка, різноманітні фрукти та овочі, десерти. Ми намагалися не звертати увагу, робити вигляд, що взагалі не голодні.

Найскладніше було стримувати себе, коли тайці їли морозиво. От у такі хвилини я особливо тужила за часом, коли зможу нормально харчуватися та купувати усе необхідне.

Напевно, досить було один раз смачно поїсти, аби позбутися від цього нав’язливого стану, коли весь час думаєш про їжу. Щойно у нас з’явилися перші гроші на тюремному рахунку, то кілька місяців улюбленою розвагою вечорами був магазин. Що ми купимо і з’їмо завтра? Про це ми могли міркувати та сперечатися годинами.

Зараз поєднуємо їжу з їдальні із чимось їстівним з магазину. Та й звикли до гострої та специфічної їжі. Головне – уважно дивитися в тарілку, вилучати зі страви волосся, шматки дроту, комах. Допомагає почуття гумору, і коли бачимо комах, то жартуємо: “Можна їсти: отже, без пестицидів та нітратів”. Загалом, намагаємося не сумувати й підтримувати одна одну.

З’явився інтерес: а чи зможемо усе це пережити? Здається, що цей жах довкола – це межа. Гірше вже нікуди. Але якось адаптуєшся до всього й виникає стан відстороненості. Нібито все відбувається не з тобою й ти лише сторонній спостерігач цього реаліті-шоу.

Усе відносно – і страждання, і радість. В українських тюрмах в ув’язнених, швидше за все, є ліжко, подушка, простирадло. Є робота із зарплатою. Їх відвідують рідні та близькі, їм телефонують. А ми вже кілька років позбавлені всього цього”.

Продовження читайте завтра.

Переклад та редагування: Ілля КОНТІШЕВ, НАШІ в світі

Нас можна знайти у Telegram: t.me/nashisvit; Facebook: facebook.com/nashisvit; Twitter: twitter.com/Nashsvit.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *