Тяглість поколінь: Чому діти емігрантів продовжують вважати себе українцями

Їхні батьки десятки років тому залишили Україну, щоб вберегти себе і свою родину від в’язниці, заслання, або навіть смерті… Вони об’єднувалися у громади, земляцтва, гуртувалися довкола української ідеї. А сьогодні їх діти продовжують цю справу. Маємо живий приклад – Тарас Ференцевич. Він народився і виріс в Америці, але у родині українських емігрантів-патріотів, пише Українська правда.

Батько Тараса – Юрій Ференцевич – був членом дивізії “Галичина” і за активну участь у національно-визвольних змаганнях 1944 року потрапив у англійський полон, а вже згодом емігрував до Америки, у Нью-Йорк.

Після смерті батька Тарас продовжив його справу і зараз часто приїжджає в Україну в якості голови товариства, котре сьогодні спонсорує відновлення пам’ятників та проведення історичних досліджень. Там став головою товариства “Броди-Лев”, створеного, щоб допомагати “українським воєнним інвалідам, вдовам і сиротам та охороняти воєнні могили”.

“ТАТО НІКОЛИ НЕ ПРИМУШУВАВ МЕНЕ БУТИ АКТИВНИМ”

Батько Тараса Юрій Ференцевич народився у Львові й до підліткових років прожив на вулиці Вірменській. В родині було семеро дітей. 

“Щойно йому виповнилося  шістнадцять – вступив до лав дивізії “Галичина” і 1944 року, після вишколу, опинився в битві під Бродами. Там загинуло дуже багато молодих людей. Батько вижив. Після цього деякі повернулися до своїх сіл, деякі виїхали до Словаччини й були переформовані заново разом із українцями з інших частин.

Коли ж усі дізналися, що війна на Східному фронті припинилася, дивізійників відправили до Австрії на Західний фронт. Але незабаром вони здалися в англійський полон, бо не мали жодного зацікавлення противитися. Серед них був мій батько”, – розповідає чоловік.

У той час, перед приходом “совєтів”, уся родина Ференцевичів була змушена втікати. Так після війни вони опинилися в таборах переселенців у Німеччині і певний час родина була розкинутою.

“Навіть якби батько вийшов з полону, то, повернувшись в Україну, він одразу потрапив би до в’язниці, як “зрадник”. Тому мій дідусь написав звернення до королеви Англії, не лише з проханням звільнити з полону свого сина, але й дати дозвіл на виїзд до Америки”, – розповідає Тарас.

Незабаром його дідусь отримав у відповідь листа з печаткою Buckingham Palace, який і досі зберігається у сімейному архіві. Королева дала згоду.

“Так мого батька звільнили з полону і дали дозвіл об’єднатися з родиною та поїхати до Америки”, – пригадує чоловік.

Річ у тім, пояснює Тарас, що мамин батько, який був учасником боїв на головних фронтах визвольної боротьби 1917-1920 років, як “ворог” влади теж був змушений втікати, щоб уникнути тюрми, а то й розстрілу. Тому мамина сім’я спершу теж виїхала до Німеччини, а тоді вже до Канади.

Сім’я матері Тараса – Христини Волоцької – теж була незручною для влади. Її батько був директором гімназії в Золочеві. Родина переїхала до Жидачева й жила там аж до приходу “совєтів”, після чого змушена була емігрувати.

“Мама і тато були пластунами. Так і познайомилися на одному із пластових з’їздів. До цього мама жила в Торонто, але після заміжжя переїхала до тата у Нью-Йорк. Тоді народилася моя старша сестра і я”, – каже Тарас.

Про стосунки з татом чоловік згадує з особливим теплом.

“Батько багато розповідав про свою молодість, участь у визвольних змаганнях, про історію родини, а згодом я спостерігав за його головуванням у товаристві “Броди-Лев”, часом допомагав на різноманітних конференціях, з’їздах.

Тато ніколи не примушував мене бути активним, перейматися долею українців. Зовсім природно таке усвідомлення прийшло до мене через приклад. Я бачив наскільки активними батьки були в громаді, в діаспорі, до того ж батько був головою “Пласту” в світі та в Америці… У мене не залишилось шансів вирости іншим”, – пригадує з посмішкою чоловік.

Більшість українців покоління Юрія Ференцевича, які виїхали до Америки не з власної волі, а просто для того, щоб не опинитися у в’язниці, в еміграції мали почуття обов’язку.

Як каже Тарас “це була певна неможливість забути Україну”.

“Якщо ж говорити про товаришів мого батька, про колишніх членів дивізії “Галичина”, то звісно не варто ідеалізувати всіх. Між дивізійниками теж було багато непорозумінь. Дехто хотів забути свою участь у визвольному русі й нічого не розповідав про це своїм дітям. Тим паче, що і в професійній сфері така сторінка в біографії вважалася за мінус”, – каже Тарас.

ПОЧУТТЯ ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СВОЇМИ ПРЕДКАМИ

Товариство “Броди-Лев” було засноване 15 червня 1952 року колишніми членами дивізії “Галичина”. Його мета – “допомагати українським воєнним інвалідам, вдовам і сиротам та охорона воєнних могил”.

Спершу це було проектування, будівництво пам’ятників для вшанування воєнних могил УСС та воїнів УПА, які поховані за кордоном, зокрема в Австрії та Америці.

З приходом незалежності України, найважливішим завданням товариства стало відновлення контактів з колишніми дивізійниками, які ще були живими, або з їхніми родинами.

“Ми приїжджали до України й спілкувалися з колишніми військовими, зокрема тими, хто пережив заслання, і не боявся розповідати про це. Паралельно шукали вдів та дітей дивізійників та намагалися підтримати їх фінансово. Відтоді почалося будівництво та відновлення меморіалів, власне, в Україні. Зокрема на Личаківському цвинтарі у Львові та захороненнях воїнів у селі Червоне Золочівського району”, – розповідає Тарас.  

Після смерті батька у 2011 році товариство очолив саме Тарас. Те, що спочатку було обов’язком, згодом стало особистим служінням.

“На похороні батька, до мене прийшли його товариші й сказали, щоб я продовжив його справу. Спершу я просто не міг відмовити, але згодом все більше і більше заангажувався у роботу. Колишні ветерани допомагали мені розібратися з обов’язками й створити фонд товариства, з коштів якого сьогодні підтримуються різноманітні ініціативи в Україні.

Одна з останніх – спонсорування навчально-дослідницької програми Гуманітарного факультету Українського католицького університету на тему “Історія нескорених: Український визвольний рух ХХ – початку ХХІ століття”, – розповідає Тарас.

Чоловік каже, що “Броди-Лев” вирішило долучитися до підтримки наукової праці УКУ в надії, що історичні дослідження, які проводить програма з Історії, не лише зможуть потрактувати складний період визвольного руху, але на його основі й вибудується дорожня карта, певний порядок денний для країни.

На думку Тараса, дослідження студентів УКУ мають усі шанси перейти у практичну сферу, а самі студенти – стати певними амбасадорами в суспільстві.

“Молоде покоління українців сьогодні схоже на молодь покоління мого батька. Молоді люди, як тоді, так й сьогодні, вміли ставити перед собою важливі питання: чому я це роблю, чи я роблю це у корисний спосіб і чи існує більш корисний?”, – переконує чоловік.

На питання “Ким себе все ж відчуваєте?” неквапливо, зважуючи кожне слово відповідає: 

“Я народився в Америці… Я маю американський паспорт… але духовно я відчуваю себе українцем… Україна є для мене місцем, де я можу мати почуття зв’язку зі своїми предками…”

Сьогодні Тарас Ференцевич живе із родиною поблизу Нью-Йорку. Виховує двох дітей разом із дружиною Ксенею, теж українкою за походженням, правнучкою Лева Ганкевича – відомого українського діяча, публіциста та адвоката.

Оксана ЛЕВАНТОВИЧ, Українська правда

Нас можна знайти у Telegram: t.me/nashisvit; Facebook: facebook.com/nashisvit; Twitter: twitter.com/Nashsvit; SoundCloud: soundcloud.com/nywkkescuevg.