Листи з-за ґрат: Українка розповіла про жахливі умови утримання в тайських в’язницях. Частина 2

Портал “НАШІ в світі” вчора опублікував першу частину матеріалу “Листи з-за ґрат: Українка розповіла про жахливі умови утримання в тайських в’язницях”, в якому ми на прикладі листів українки Світлани Гребенюк, ув’язненої на 50 років у тайській тюрмі, розповіли про жахливі умови, в яких утримують у Таїланді в’язнів.

Сьогодні ми пропонуємо вам продовження цієї статті. У ній ув’язнена українка розповідає про стан медицини в тайській в’язниці.

Листи ми взяли на сторінці у Facebook російської журналістки Свєтлани Шерстобоєвої, яка й розібрала та оцифрувала цю сповідь, аби застерегти усіх від порушення закону в Таїланді.

Нагадуємо: людям з особливо вразливою психікою читати цей матеріал не рекомендовано!

І ЧЕРГА ДО ТУАЛЕТУ ТРИВАЛІСТЮ У ПІВГОДИНИ

Наша камера має розмір 10 на 20 метрів. В кращому випадку в ній одночасно перебуває 150 осіб. Нам ще поталанило, адже ми в камері з літніми людьми та хворими перебуваємо на першому поверсі. Тут не так вже й багато людей. У нашій камері 11 ВІЛ-інфікованих осіб. Кілька хворих з епілепсією, анемією, раком, психічними розладами та інфекціями різного ступеню тяжкості. А от в камері такого ж розміру на другому поверсі перебуває вже 250 осіб. Але там є другий ярус – великі нари. От там доводиться ходити лише у напівзігнутому стані.

В нашій камері лише один туалет (просто дірка в підлозі). Ще поряд стоїть унітаз (для літніх та слабких людей). Жодних дверей, завісок тощо. Лише огорожа з метр у висоту. До туалету стоїть постійна черга, іноді доводиться стоять й з півгодини.

Людина така істота, якій властиво звикати до усього. Але яких зусиль це коштує! Ми тут перебуваємо в стані хронічного недосипання. Через неможливу тисняву, спеку та відсутності гігієни тіло вкривається сипом та гнійниками. Ковдри на підлозі постійно вологі від поту. Сморід стоїть жахливий! Про комах на кшталт комарів, тарганів, мурах навіть казати не буду. Скажу лише про одну – виглядає, як тарган, але залишає на тілі опіки, які дуже болять й важко заживають.

Але як виявилося, наша повсяденність, як і наша камера, – це ще не найгірший варіант. Й ми ще не так сильно страждали тут.

Найгіршим досвідом виявилося перебування в тюремному шпиталі. Ми потрапили під епідемію “та ден” – червоне око. Передається повітряно-крапельним шляхом й за півтори місяці у нас на нього захворіло близько тисячі в’язнів. В палаті біля 200 осіб. Все як зазвичай. На підлозі бруд, сморід, вода відсутня, туалет та душ лише за розкладом. В одній палаті й спали, і їли, і мили посуд, і прали, і речі сушили (на ґратах та мотузках, натягнутих над головами). Тут же й купалися та ходили до туалету.

Хвороба дуже неприємна і вимагає стерильності навколо, а щоб змалювати умови, в яких нас утримували, пристойні слова абсолютно не підходять. Захворювання розвивається за кілька годин, з’являється печіння в очах та сильний свербіж, швидко набирається гній, лопаються капіляри так, що весь білок повністю заливає кров’ю. І очі злипаються. Повністю. Щоб їх відкрити, доводилося засохлий гній зчищати пальцями з вій і очей, після чого силою розтуляти повіки. Добре, що була сіль. Ми розводили її у воді й крапали в очі. Пекло жахливо, але очі хоч трохи відкривалися. Ми були позбавлені догляду й будь-якого лікування. Крім двох таблеток парацетамолу вранці та ввечері.

Виявилося, що й ці жахи дійсності ми теж в змозі винести. І з якою радістю поверталися ми зі шпиталю до камери. Так ми й зрозуміли, що все відносно, і камера – це ще не межа.

СВІЙ – ЧУЖИЙ

У лікарні особливо яскраво виражений поділ на своїх та чужих. Ти не можеш нормально пояснити, що сталося, що і як болить. Тайські лікарі не говорять англійською, а ти не говориш тайською. Тож вони роблять вигляд, що тебе немає, і якщо надають допомогу, то в останню чергу.

Для тайців медобслуговування безкоштовне. А іноземцям необхідно платити, а рахунки виписують захмарні.

Лікар тут один на всі випадки життя. Щодня приходить на роботу з 13:00 до 13:30. Коли заходиш до нього, він навіть голови не піднімає, не те, щоб зробити огляд. Відкриває картку і виписує лікування за попередніми записами медсестри.

Коли посол України на наші прохання надсилає документи про необхідність лікування, лише в цьому випадку лікар хоча б питає про мету візиту до нього. Як на мене, краще б виписав мовчки парацетамол.

Я звернулася зі скаргою на відсутність місячних та біль у грудях, до речі, вже пішов третій рік, як у мене їх немає. Так доктор сказав, що я вже просто стара (38 років – ред.) і це клімакс. А рахунок на мамографію склав 30 тисяч бат (курс з гривнею один до одного).

У нас серйозні проблеми зі здоров’ям. Я – інвалід дитинства другої групи (наслідки автокатастрофи: черепно-мозкова травма, відкритий перелам правого стегна, розриви зв’язок правої кисті). У подруги – шийно-хребетна грижа, проблеми з нирками, епілепсія. В Україні ми постійно проходили лікування. Коли попросили виписати нам рецепт на вітаміни та ліки, то нам відмовили, адже до в’язниці заборонено передавати медпрепарати в цілях запобігання розповсюдження наркотиків.

Доволі частими в нас є простудні захворювання через перепади температури та умови тримання в камері: наразі близько 60-ти осіб хворіють на туберкульоз. Хоча про лікарню та хвороби можна писати багато, от тільки користі з того?..

Такі дрібниці як воші, які у мене були тричі, а в Олі (Ольга Рота, ще одна українка, яку засудили разом зі Світланою – ред.) чомусь лише один раз. Лікувалися самостійно. Вибирали руками. Коли звернулися до медсестри, то над нами просто посміялися: “Воші, ну то й що?” А ще постійний грибок на ступнях і пальцях рук. За два роки на лівій руці повністю згнили всі нігті й лише зараз починають відновлюватися. До таких дрібниць, як висип всім тілом, гнійники та прищі, ми вже теж звикли. Мажемо йодом, засипаємо пудрою.

Організм сам бореться, спасибі йому за це. Ми ж намагаємося не падати духом, й оптимізм допомагає душі в цій боротьбі за самозбереження. Зараз перед нами стоїть завдання перенести це випробування з усіма стражданнями. Ми не втрачаємо надію й намагаємося знаходити найрізноманітніші можливості наповнити життя сенсом. Терпляче чекаємо, коли настане той день…”

Переклад та редагування: Ілля КОНТІШЕВ, НАШІ в світі

Нас можна знайти у Telegram: t.me/nashisvit; Facebook: facebook.com/nashisvit; Twitter: twitter.com/Nashsvit.