Пт. Жов 30th, 2020

“Українська діаспора в Туреччині має жіноче обличчя”, – голова Української спілки в Анкарі Юлія Білецька

Торік Туреччину відвідала рекордна кількість туристів з України – 1 мільйон 250 тисяч осіб, кількість же українців, які постійно проживають у країні набагато менша – 35 тисяч. Найбільшою є українська громада в Стамбулі – майже 5 тисяч, в Анталії – до 3 тисяч, у Бурсі – більше тисячі, в Анкарі – близько тисячі. Ще зовсім нещодавно в країні не було офіційно оформлених діаспорянських організацій, нині їх число сягнуло 12-ти.

Про те, чим живе українська громада в Туреччині й у столиці зокрема, які цілі ставлять перед собою українці в Анкарі, які труднощі доводиться долати, в інтерв’ю Укрінформу розповіла голова Української спілки в Анкарі Юлія Білецька.



В Туреччині існує 12 офіційно оформлених об’єднань

– Пані Юліє, нещодавно в українській школі в Анкарі розпочався новий навчальний рік, а ще кілька років тому про таке і не мріяли. Будь ласка, розкажіть, як і коли була створена Спілка та школа при ній, чи популярні вони серед українців?

– Загалом ініціатива створення та об’єднання української громади виникла після подій 2013 року, анексії Криму та початку війни на Донбасі. У 2014 році розпочав роботу так званий Український клуб. Ми зустрічалися раз чи двічі на місяць у посольстві України, робили якісь презентації. Це не була громадська організація, це була громадська ініціатива. Пізніше, у 2016 році, учасники цього Українського клубу, почали процес офіційного оформлення. Коли у 2016 році приїхав новий посол Андрій Сибіга, ми саме перебували на цій стадії, він допоміг нам й вже у березні 2017 року нарешті ми офіційно завершили оформлення організації.

– Це була перша офіційна організація чи в інших турецьких містах вже існували?

– Тоді вже була громада в Анталії – “Українська родина”. Була громада в Стамбулі та інших містах, але вони також не були зареєстровані. Можна сказати, що з того часу відбувається справжній бум українських організацій в Туреччині. На цей час офіційно оформлені 12 товариств. Крім нашої спілки в Анкарі, в Анталії діє три спілки, дві – в Стамбулі, по одній в Ізмірі, Бурсі, Аланії, Мармарисі, Самсуні та Кушадаси.



Ми, щойно створили спілку, одразу відкрили школу. Це сталося весною 2017 року. Спочатку уроки проводили в приміщенні посольства України, за що також вдячні. Коли ми отримали це приміщення, тоді вже розгорнули повноцінну діяльність – і в школі, і розширили інші активності.

– Звідки взялося це приміщення?

– Це приміщення належить нашому спонсору – компанії “Onur”, яка реалізує в Україні великі проекти, зокрема будує дороги. Завдяки її співпраці з посольством, нам виділили це приміщення. Це дуже приємно, що турки, які працюють в Україні, допомагають українцям у Туреччині.

Стереотипне ставлення до українців у Туреччині поступово зникає

– Дійсно, це є свідченням ставлення до України та українців. А яке взагалі відношення до українців у Туреччині нині? 

– Можу сказати, що ставлення змінюється в позитивному напрямі. Напевно, всім відомо про негативні стереотипи щодо України та українок у Туреччині, але, наскільки бачу, вони залишилися в минулому. Тепер у Туреччині краще розрізняють, що таке Україна і що таке Росія, що вже вважаю дуже великим плюсом та досягнення нашої держави, нашої громади.

Так і склад тих, хто приїздить сюди нині також дещо змінився. Серед українців багато студентів, представників освіти, культури. Тут реалізується нині дуже багато різних проектів. В Туреччині бачать, що насправді Україна – це розвинена, модернова країна.

– Ви сказали що після 2014-го року стали добре розрізняти Україну та Росію. А до цього?

– Живу тут достатньо довго, тож бачу цю динаміку. До 2014-го року можна було почути, що українці та росіяни – один народ, – всі з Радянського Союзу. Звичайно, не кажу про освічених професорів із вишів, кажу про пересічних громадян.

Не можу стверджувати й про те, що зараз усі турки розуміють різницю, але ситуація значно покращилася і продовжує покращуватися. Також сприяє ситуації те, що набагато більше турків почали їздити до України. Якщо раніше це був туризм дуже вузького спрямування, то тепер навіть більшість моїх студентів уже побували в Україні. І це справжній туризм, який позитивно міняє ставлення до України. Та й самі українці в Туреччині стали більш свідомими щодо своєї ідентичності.



З кримськотатарською діаспорою дружимо, з російською – існуємо паралельно

– Багато українських діаспор за кордоном жаліються на провокації, спроби дискредитації, поширення ідей “руського міра” з боку російських громад. Наскільки активна в цьому російська громада в Анкарі?

– У 2014 році дуже багато з наших дівчат, оскільки не було української громади, тісно співпрацювали з російською. Після всіх подій 2014 року стало зрозуміло, що погляди на них дуже різні. Це й стало поштовхом до створення нашої громади, як я вже казала. Думаю, на особистому рівні спілкування, якісь особисті відносини продовжують існувати, але жодних провокацій я не відчуваю. Можливо, тому що ми працюємо з різними аудиторіями.  Фактично, ми існуємо паралельно, кожна зі своїми завданнями.

– Український культурний центр розташований поряд із кримськотатарським культурним центром у Туреччині. Як складаються відносини з кримськотатарською діаспорою?

– Із кримськотатарською громадою ми дуже дружимо. Коли ми створювали нашу громаду, вони нам дуже допомагали в юридичних питаннях. Ми намагаємося відвідувати всі заходи, які вони проводять, так само як і вони – наші. Дуже тісні зав’язалися міжлюдські стосунки, дружба між представниками громад.

У Туреччині існує ще одна організація – це Товариство українсько-турецької дружби. Воно діє на базі кримськотатарського культурного центру, але є окремою організацією.

Українська діаспора в Туреччині має жіноче обличчя

– Який склад нашої діаспори? Хто переважає?

– Українська діаспора в Туреччині має жіноче обличчя. Зазвичай, це жінки, які вийшли заміж і приїхали жити до Туреччини, або ті, хто вийшов заміж за турецьких громадян в Україні – колишніх студентів або бізнесменів – і з часом перебралися сюди. Рада, що вони лишаються активними, беруть участь у житті громади. Запрошую всіх, хто ще не долучився до Спілки, зробити це. Не можу сказати, що Спілка надає робочі місця, але ті, хто бажає щось зробити та сам реалізуватися, знайдуть тут таку можливість.

– Знаю, що Спілка надає психологічну допомогу. В основному з чим звертаються? З якими труднощами стикаються ті, хто переїжджає жити до Туреччини?

– Так, у нас працює психолог. Не можу сказати, які саме питання обговорюються з нею на прийомі, але ті, з якими звертаються спочатку до мене, стосуються, здебільшого, сім’ї, а також юридичних аспектів, трапляються проблеми з адаптацією.



– До чого українцям важко адаптуватися?

– З власних спостережень, можу сказати, що проблеми з адаптацію, в основному, присутні там, де відсутнє знання мови. Якщо в сім’ї спілкуються англійською або російською мовами, то жінка не бачить потреби у вивченні турецької мови й з часом виходить так, що коло спілкування звужується. Звідси і труднощі.

Наприклад, стає проблемою пересування транспортом, відвідування громадських місць, вирішення елементарних побутових питань тощо. У деяких випадках цей етап може затягуватися на кілька років.

– Чи багато українців повертаються додому, через те що не можуть адаптуватися?

– Повертаються, але не скажу, що багато. Зазвичай, причина повернення стосується не адаптації, а проблем у шлюбі, особистих стосунках. У мене, наприклад, адаптаційного періоду майже не було, я потрапила в освітню сферу, де не було проблем із мовою, всі знали англійську, я вивчила турецьку. Також, напевно, допомагало те, що я була впевнена у своєму поверненні в Україну. А потім, коли ухвалила рішення залишитися, виявилося, що я в Туреччині вже 3 роки і насправді до всього звикла.

Турки вражають працьовитістю та доброзичливістю в спілкуванні

– Що вражає в країні передусім, коли українці не просто приїздять відпочити, а коли перебираються в Туреччину?

– Думаю, це доброзичливе спілкування між людьми в повсякденному житті. Наприклад, скільки років я тут, але завжди відмічаю дуже високий рівень спілкування, повагу до клієнта у сфері обслуговування. Також, незважаючи на існування бюрократії, її завжди можна подолати шляхом комунікації. Ще можу не відзначити доброзичливе ставлення до іноземців. Звичайно, із великою кількістю біженців із Сирії ситуація може змінитися, але наразі ставлення до іноземців лишається дуже позитивним.

– Чому українцям варто повчитися у турків?

– Працьовитості та наполегливості, зокрема у сфері малого бізнесу. Тут дуже розвинена ця галузь. Люди присвячують маленькій справі все своє життя, весь час і досягають успіху. При цьому будь-який бізнес орієнтований на клієнта. Аби втримати його, гарантувати його наступне відвідування, турки часто роблять неймовірні знижки, роблять умови максимально комфортними, заохочуючи таким чином до подальшої співпраці. 

– Помітили щось негативне?

– У Туреччині не завжди дотримуються особистих меж. Наприклад, людина в маршрутці може запитати, якої я віри, скільки заробляю, де працює мій чоловік. Це для мене залишається дуже незвичним.



Після Майдану російськомовні українці почали частіше використовувати та більше вивчати українську мову

– У багатьох країнах об’єднання діаспори відбуваються, передусім, навколо церкви. Тут ця можливість відсутня. Яка ситуація із забезпеченням релігійних потреб?

– З цим є складності. По-перше, багато дівчат, які приїздять сюди, змінюють релігію. Тому не можу сказати, що наша громада може об’єднуватися на релігійному ґрунті. В самій же Спілці відсутній релігійний компонент, так само, як і будь-який примус.

Наприклад, на Великдень до Спілки приходять всі – й мусульмани, й православні. Для тих, хто змінив релігію, Великдень лишається культурним святом. Також відзначаємо свято Покрови, День козацтва та День захисника Вітчизни. Так само на цьому святі присутні як християни, так і мусульмани.

– Цього року ви відкрили новий мовний курс для дітей, які не володіють українською мовою. Як так сталося, що у сім’ях, де мама чи тато українці, відсутнє спілкування українською?

– Я так розумію, що спочатку батьки не розуміли, навіщо дитині ще одна мова. До 2013 року значна частина українців була готова обмежитися російською та турецькою. Зараз, стало зрозумілим, що для підтримання ефективних зв’язків з Україною, аби пов’язувати своє майбутнє з Україною, вивчення мови є обов’язковим. Я й сама була російськомовною – приїхала з Сімферополя, але досить швидко перелаштувалася.



– Чи їдуть потім випускники турецьких шкіл навчатися до України?

– Раніше це не було так поширено. Але введення на практиці поняття закордонного українця дало можливість отримувати освіту в Україні, на рівні з українцями. Відповідно число студентів з цієї категорії громадян в українських ВНЗ зросло.

Хочу відзначити, що зараз дуже багато турків їде в Україну навчатися і до нас часто звертаються по поради. Це не може не радувати. Це означає, що українська освіта цінується, наша держава приваблює іноземців.

Зараз навіть існує державна програма Міносвіти України, завдяки якій турецькі студенти можуть отримати стипендії на навчання в Україні. Ця програма дає змогу навчатися на різних спеціальностях, але за умови викладання українською мовою, що, звичайно, збільшить кількість спеціалістів, які будуть на гарному рівні володіти і турецькою, і українською. Саме такі спеціалісти у різних галузях є своєрідними “послами доброї волі”, які допомагають розвивати відносини між нашими державами.

Світлини (4): Ольга Будник. ukrinform.ua

У ВНЗ студентів вчать мислити, не беруть хабарів, за плагіат – виганяють

– Ви розповідали про “своїх” студентів, які їздять до України. Розкажіть, будь ласка, чим займаєтеся, як потрапили до Туреччини?

– Потрапила в Туреччину 11 років тому, досить випадково – завдяки програмі “Erasmus Mundus”, в рамках якої я здобула грант на отримання магістерської освіти. Як тепер вже знаю, – в одному з найкращих вишів у Туреччині – Близькосхідному технічному університеті. Я приїхала як студент-магістрант, а потім під час написання кандидатської дисертації ще рік перебувала в цьому університеті як дослідник.

Після захисту кандидатської та отримання ступеню мене запросили викладати в турецькому університеті. Таким чином я почала працювати в Туреччині. Зараз викладаю на кафедрі міжнародних відносин Карабюкського університету.

– Що скажете про систему освіти, про ставлення студентів до навчання в Туреччині?

– У Туреччині, як і в Україні, дуже велика різниця між вищими навчальними закладами. Тут діє система вступу до конкретного університету за системою балів. Здача тестів, на кшталт нашого ЗНО, існує вже давно. Але є одна особливість – майбутній студент обирає кілька університетів, для яких в нього вистачає балів, а вже остаточний вибір робить система. Візьмемо наприклад Близькосхідний або Стамбульський університети. Там прохідний бал, відповідно й рівень підготовки вступників, найвищий. Там готують дійсно майбутню еліту Туреччини. 

Цікаво й те, що тут студентів ніхто не примушує вчитися. Підхід такий: навчання – це ваша особиста справа, хочете бути успішними в цьому житті – навчайтеся. Коли я навчалася в Україні, то складалося враження, що наше навчання потрібне самим викладачам, а не студентам. Тут все навпаки.

Вражає ще й ставлення студентів до викладача. Тут вони – це вищий ранг у суспільстві. Відповідно й рівень поваги найвищий. Викладача кличуть “ходжам” (“мій вчителю” – ред.) й демонструють повагу у найменших деталях.



– Тобто посперечатися з “ходжамом” з предмету викладання не вийде?

– Не зовсім так. Обговорення навпаки вітаються. Попри всю повагу, слово викладача – не останнє, з ним можна сперечатися і доводити свою думку. Підтримую такі спроби своїх студентів. В університетах взагалі відсутні зазубрювання та заучування, процес навчання спрямований на розвиток мислення.

Дуже важливе значення тут приділяється авторському праву. Це велика проблема і в Україні, і в Туреччині, але тут з цим дуже і дуже суворо. Якщо студент був помічений у плагіаті, то він автоматично з університету виключається. Тут обов’язково використовуються всі можливі програми перевірки на плагіат. Жодна домашня робота не може бути здана без перевірки на плагіат, що вже казати про дипломні роботи.

–  А як щодо списування?

– Списування, на жаль, є. Його ще не перемогли, з розвитком технологій воно удосконалюється. Але слід розуміти, що й зі списуванням борються дуже суворо. Усних екзаменів тут немає, лише письмові, здебільшого у вигляді тестів.

Наприклад, якщо на тестуванні вас зловили за списуванням, то на 6 місяців або навіть і на рік ви можете бути усунуті від процесу навчання. Стосовно ж загального іспиту, за результатами якого діти вступають до університетів, то там списування неможливе через перевірки до початку тестування та абсолютний контроль процесу. Радує те, що зараз є дуже великий відсоток принципових студентів, які не списують, аби знати дійсний рівень своїх знань.

– Наскільки доступною є вища освіта, наприклад, для міських та сільських жителів?

– Що мені дійсно подобається, в університеті бачу серед студентів всю Туреччину – від Ізміра до Вана. Навчання безкоштовне, тому змогу вчитися у ВНЗ мають діти з багатодітних сімей і з родин, які не можуть оплачувати навчання. Навіть вечірнє навчання в університеті дуже доступне, хоч і платне. Це всього 400-600 лір (приблизно $70-100 – ред.) за півроку, залежно від факультету.

Можу стовідсотково сказати, що серед вчителів університетів немає корупції. Це саме та причина, чому я почала тут викладати. Неможливо уявити, що викладач у Туреччині отримав щось за оцінку або за залік. Це поняття тут відсутнє абсолютно.

Ольга БУДНИК, Укрінформ. 

Світлини автора

Головна світлина: архів.

iconНАШІ в Туреччині

НАШІ в світі на Facebook iconНАШІ в світі в Telegram НАШІ в світі в Twitter

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *