“Відчуття апокаліпсису”: українка повернулась з Китаю й розповіла про жахи блокованої країни

Херсонська гімнастка та єдина українка, яка виступає у китайській філії “Cirque du Soleil”, Юлія Рудєва після кількох спроб таки змогла повернутися додому в Херсон з практично заблокованого Китаю. Безсонні ночі в аеропорту, скасовані просто перед вильотом рейси, постійний страх спілкування і заблоковані у своїх квартирах люди – про це й не тільки Юлія розповіла кореспондентам Суспільного.

В аеропорту Херсона дівчину зустріли мама Ірина та журналісти.

Рейсом зі Стамбула Юлія Рудєва прибула додому після добровільного карантину в Об’єднаних Арабських Еміратах. Перші слова дівчини: “Нарешті я вдома! Ці рідні літери: ХЕРСОН!”

– Я так зраділа, коли побачила з ілюмінатора ці зелені квадратики наших херсонських полів. З’явилось це відчуття – нарешті я вдома. Одразу видно, ще з неба, які ми працьовиті люди. Навіть якщо порівнювати зі Стамбулом – там злітаєш і бачиш в ілюмінатор тільки якісь будинки, далі – море. А тут і річка, і поля поорані, різнокольорові квадратики. Дуже скучила за Україною, за Херсоном, за рідними. Я не була вдома вже півтора року!

– Розкажіть, будь ласка, як Ви опинились у Китаї. І як Вам вдалося потрапити до “Cirque du Soleil”.

– Для будь-якого акробата, гімнаста робота в “Cirque du Soleil” – це мрія. Це як для будь-якого спортсмена потрапити на Олімпійські ігри.

Почалося все десь півтора роки тому. Я тоді працювала в одному шоу в Об’єднаних Арабських Еміратах. Мені на електронну пошту прийшов лист з повідомленням про те, що в китайську філію “Cirque du Soleil” потрібні батутисти. Це саме мій профіль. Я вирішила подати заявку, хоча, якщо чесно, не дуже вірила в успіх. І раптом мені практично одразу приходить відповідь: “Ви нам підходите. Збирайте речі!”

Я навіть не повірила – настільки це було неочікувано. Спочатку треба було пройти чотиримісячне навчання в Канаді, адже там розташований основний відділ цирку. Це були щоденні тренування, навчання – ми повністю ставили нове шоу з нуля. Далі – контракт і переїзд до Китаю. Там також все почалося з щоденних виснажливих тренувань та репетицій – з 10-ї ранку й до 10-ї вечора. А далі – виступи. І от вона – мрія здійснилася. Наша філія базується в невеличкому, за мірками Китаю, місті Ханчжоу, там нараховується лише 10 мільйонів осіб. Але на кожен наш виступ приходить повна зала.

Окрім того, я записалася на курси китайської мови – двічі на тиждень. Без знання мови в Китаї дуже складно – місцеві практично не володіють англійською. Для того, аби навіть сходити скупитися у магазин, треба вивчити хоча б якісь базові фрази.

– Не страшно було переїжджати до незнайомої країни? Інша культура, інша кухня, інше світосприйняття…

– Якщо чесно, то я трохи побоювалась. Пристосуватися до їх штибу життя важко. Першим шоком була кухня – в них набагато нижчий рівень якості продуктів. Я досі так й не навчилася їсти китайську кухню – завжди готую для себе сама. Також важко було звикнути до їх культурних особливостей. Але з цим я впоралась. Тільки от вже зараз, після того, як почалась епідемія, я знову почала звертати увагу на таку особливість у їх спілкуванні – розмовляючи з іншою людиною, китаєць підходить до неї просто впритул. А в ситуації, що склалась, це доволі небезпечно, адже ніколи не знаєш, чи здорова ця людина. Тому останнім часом я намагалась взагалі не спілкуватися без зайвої потреби з іншими людьми.

“Розмовляючи з іншою людиною, китаєць підходить до неї просто впритул”

До речі, не всім вдається адаптуватися до життя в Китаї. У мене кілька колег таки кинули роботу, зібрали валізи й поїхали. Тут, напевно, ще й від психології самої людини залежить, від її світосприйняття, відкритості до нового.

Особисто я завжди налаштовую себе на те, що в кожній країні я маю почерпнути для себе якомога більше – вивчити, мову, культуру, дослідити кухню. Я жила і працювала в різних країнах, наразі володію вже десятьма мовами: якусь знаю краще, якусь – на базовому рівні, якусь вже й підзабуваю. В іноземній мові важливий аспект – практика. Якщо довго якоюсь мовою не послуговуєшся, то вона витирається з пам’яті.

– Як Ви дізналися про спалах в країні епідемії коронавірусу?

– Це був насичений робочий період – саме переддень китайського Нового року. Нас запросили у Пекін виступити на національному телебаченні в новорічному шоу. Ми дуже раділи – найпопулярніший канал, трансляція наживо, можливість показати себе, виступити разом із китайськими зірками та колективами, які представляють різні держави світу. Все відбулося на вищому рівні, ми в захваті.

І от наша трупа сідає в літак, ми вже летимо додому в Ханчжоу. Це було десь 19-го або 20-го січня. І тут ми дізнаємося, що в Китаї оголошено епідемію якогось вірусу. Як виявилося, спалахнула вона ще наприкінці грудня 2019-го року. А повідомляють нас практично за місяць по цьому! Ми ж були в Пекіні, де просто неймовірно висока можливість була захворіти, адже це й так дуже велике місто з великою кількістю населення, так ще й китайці з усієї країни злітаються в пекінський аеропорт, пересідаючи на інші рейси по всьому світу. На щастя, нас тоді ця небезпека оминула.

Ми повернулися додому. Тоді ще ніхто нормально не розумів, з чим ми зіштовхнулися і наскільки цей вірус небезпечний. Наше шоу тривало, ми продовжували виступати, до нас продовжували ходити глядачі. Щоправда, вже не так багато, практично всі у залі сиділи з медичними масками на обличчях. В нас скасували певні номери, в яких актори безпосередньо контактували з глядачами, але самі виступи тривали.

І от одного дня, десь за тиждень після виступу в Пекіні, увечері після нашого чергового шоу роботодавець збирає нас на екстрене засідання і повідомляє, що в країні надзвичайний стан через епідемію. Нас зібрали об 11-й вечора і спілкувалися ми десь до 1-ї ночі. Нас повідомили, що шоу тимчасово закривається на місяць і нам наполегливо рекомендують найближчий тиждень взагалі з дому не виходити. Виявилося, що в державі оголосили карантин – у вісімнадцяти провінціях, розташованих довкола Уханя. А наше місто лежить за вісім годин на автомобілі від нього. За китайськими мірками це дуже близько. І так ми виявились заблокованими в своїх будинках.

“Нас зібрали після виступу і повідомили, що в країні надзвичайний стан через епідемію”

– Тобто, Ви взагалі не могли виходити на вулицю?

– Перші кілька днів я й не мала такого бажання. Почало з’являтися дуже багато інформації про цей вірус, про справжні його масштаби. Влада ввела жорсткі обмеження по всій країні, і ледь не щодня все ставало серйознішим. Нас спочатку охопив страх, паніка – ми не знали, що робити. Коли почали закінчуватися продукти, то довелося таки іти в магазин – а там пустка. Людей на вулицях практично нема, в магазині – один-два продавці, клієнтів нема. Продуктів теж практично не лишилось. Відчуття якогось апокаліпсису.

Стало ще страшніше, коли наш роботодавець почав нам щоденно надсилати нові зведення по кількості хворих і людей, які захворіли за останню добу. Там цифри дуже високі, й вони набагато вищі, аніж ті, які подають в засобах масової інформації. Напевно, офіційна держава спеціально занижує показники, аби уникнути паніки.

“Держава спеціально занижує статистику, аби уникнути паніки”

За тиждень ми зрозуміли, що наше шоу поновиться ще не скоро, і нам треба думати над тим, аби виїхати з країни. Але тут на нас чекала ще одна проблема – практично за день до оголошення надзвичайного стану ми здали наші паспорти на продовження дії робочої візи. В Китаї іноземець має проходити цю процедуру двічі на рік – щошість місяців. І саме підійшов строк. А без паспорта ми не могли вилетіти з країни.

Ми звернулись до нашого керівництва, аби вони посприяли в швидшому поверненні наших документів. Але чергова проблема – міграційна служба закрилась у зв’язку з карантином. Взагалі в місті закрилось майже все, окрім лікарень і продуктових магазинів. Нам щодня обіцяли, що от завтра вже дадуть паспорт, і так протягом десь двох тижнів. Ми вже почали втрачати надію. Але нарешті паспорти таки повернули й ми почали збиратися на виліт. Але й тут на мене чекало купа неприємних “сюрпризів”.

По-перше, поки я чекала на паспорт, в місті почали вводити серйозніші заходи безпеки. От в нашому будинку десять під’їздів, десять ліфтів. Їх усі заблокували, лишився працювати єдиний. І кожного разу, як ти виходиш на вулицю, в тебе міряють температуру, перевіряють, чи нема якихось симптомів, фіксують час, коли ти виходиш. І дозволяється один раз на три дні вийти з дому на період до години.

Я почала шукати квитки – а їх нема. Вже багато світових авіаліній почали скасовувати свої рейси з Китаю. І тут мені телефонує наш консул з Шанхаю і каже: “Терміново кидай все, збирай речі і виїжджай до Шанхаю! Квиток будеш вже там шукати”. Я так і зробила. Ми з ним говорили десь до 12-ї ночі, а в 7-й я вже сіла на поїзд.

Коли я приїхала в Шанхай, то дізналася, що половину мого міста повністю закрили – перекрили всі вулиці і заборонили людям не те, що покидати місто, а навіть виходити за межі свого району. Тепер скрізь стоять блок-пости, на яких перевіряють документи, реєстрацію – все стало набагато важчим. Якби якісь кілька годин – я б вже не змогла покинути Ханчжоу. Мені просто неймовірно поталанило. Певно, консул таки щось знав, тож саме він мене і врятував.

До речі, тісно з ним спілкуватися я почала саме після того, як в ситуацію втрутилися журналісти Суспільне | Херсон. Він мені якось зателефонував і каже: “Ну ви там в Україні зірка – про вас так сильно піклуються, постійно питають” (сміється, – ред.).

– З якими проблемами Вам довелося зіштовхнутися у Шанхаї? Ми знаємо, що вилетіти одразу Вам не вдалося?

– Я три дні провела в аеропорту. Це було, наче у фільмі “Термінал”. Щойно заходиш в аеропорт – дивишся на табло. А там: “Скасовано. Скасовано. Скасовано”. Кожного дня якась авіалінія скасовувала свої рейси. Я придбала квиток за допомоги агентства, тому що в інтернеті просто неможливо було розібратися.

Наприклад, ти замовляєш квиток на сайті – пише, що дата є, рейс буде сьогодні, переходиш до оплати, а далі повідомлення: “Вибачте, рейс скасовано, забронюйте на іншу дату”. І пропонує обрати день вильоту десь у березні, а то й у квітні. А мені ж зараз треба вилетіти. Тому я і звернулась до агентства. Забронювали квиток на Абу-Дабі в Об’єднаних Арабських Еміратах. Це була остання авіакомпанія, яка ще літала до ОАЕ. Я заспокоїлась – в мене на руках квиток, все добре. І пішла на посадку.

От я вже пройшла митний контроль, паспортний контроль, здала багаж – я в залі очікування, іду до своїх воріт і записую відео для мами: “От мій квиток, от люди, які зі мною летітимуть, он там стоїть наш літак”. І поки я це відео записую, лунає оголошення: “Ми дуже перепрошуємо, рейс на Абу-Дабі скасовано!” Там таке почалося – люди і кричать, і плачуть. Ми кинулися розбиратися – що ж нам робити? І бачимо, як екіпаж літака іде повз нас на борт і літак злітає без нас.

Десь три години пішло на те, аби повернутися назад в аеропорт – знову пройти паспортний та митний контроль, знайти свій багаж. Тоді ми звернулися до представників авіакомпанії, щоб нам або гроші повернули, або квитки поміняли. Нам видали нові квитки на завтрашній рейс і оформили їх… від руки. Просто ручкою на клаптику паперу написали час, дату та номер рейсу. Запевнили, що внесуть все у базу і ми спокійно завтра зможемо вилетіти. Ми заспокоїлись. Нам надали готель, де ми змогли відпочити і переночувати.

“Квиток мені оформили… від руки. Просто ручкою на клаптику паперу написали час, дату та номер рейсу”

– І що ж наступного дня? У Вас прийняли такий “документ”?

– Це зараз я можу посміятися з цієї ситуації, а тоді було справді не до жартів. І, знаєте, китайці – вони такі. Можна було повірити, що й справді за тим клаптиком паперу я зможу полетіти.

Та от приїжджаю я в аеропорт, іду на реєстрацію, а мені кажуть: “Вас нема у базі!” Я питаю: “Як нема? От в мене є документ”. Даю їм той папірець. А вони тільки сміються. Я кажу: “Давайте розбиратися! Мені цей папірець видав представник компанії! Такі усім давали!” Але, як виявилось, компанія вчора авіасполучення з Китаєм закрила, всі її представники або відлетіли вчора, або просто розійшлись по домівках. Знайти крайнього не вдалося, вилетіти теж. Мені знову довелося шукати квитки.

На той час уже минуло два дні. З Шанхаю за межі країни можна було вилетіти тільки до Бангкоку в Таїланді. Тож я вирішила вже через Бангкок летіти в Дубаї. Повного квитка до Херсона не брала, бо на той час я вже втратила купу грошей і боялася, щоб і ці квитки не пропали. Але тут, на щастя, вилетіти вдалося. У Бангкоку я пересіла на літак до Дубаї і нарешті змогла видихнути з полегкістю.

– В Об’єднаних Арабських Еміратах Ви затримались на довше…

– Так. Спочатку я планувала одразу пересісти на літак до України, а потім подумала – треба перестрахуватися. Я раніше працювала в Дубаї, тож в мене там лишилось багато друзів і мені було, де зупинитися.

Я вирішила, що в першу чергу я звернуся в лікарню, здам усі необхідні аналізи – аби переконатися, що я не “підчепила” вірус в аеропорту чи десь під час перельоту. Все виявилося гаразд. Також я щодня міряла температуру.

Після одинадцяти днів у Еміратах, коли я вже остаточно переконалась, що зі мною все добре, я взяла квиток через Стамбул до Херсона – і от я тут. Нарешті, я вдома. До слова, завтра (18-го лютого. Інтерв’ю записане 17-го лютого, – ред.) я планую звернутися в одну з приватних клінік у Херсоні й повторно здати усі необхідні аналізи. Про результати обов’язково повідомлю.

– Чи відома Вам подальша доля шоу? Коли Ви маєте повернутися до Китаю?

– Попередньо нас відпустили до 26-го лютого. Шоу тимчасово закрили до початку березня, але я думаю, що нам пролонгують карантин. Вже зараз з’являються найоптимістичні прогнози, що він триватиме десь до кінця квітня. Я спілкуюсь з нашими колегами, які лишись в Ханчжоу, – вони теж думають, що ми ще не скоро повернемося. Епідемія тільки наростає, кількість хворих постійно збільшується.

На щастя, серед моїх колег, знайомих і друзів ніхто не захворів. Це просто диво якесь! Нас щодня опитують: як ми почуваємося, яка температура, де ми перебуваємо. Це все суворо відслідковується, ведеться перевірка кожного. А далі все це систематизується і потрапляє у загальні звіти по ситуації в Китаї загалом.

“Щодня нас опитують: як ми почуваємося, яка температура, де ми перебуваємо”

Щодо повернення – я обов’язково туди повернуся! Бабуся проти, мама теж не в захваті від цієї ідеї, але в мене там і робота, і кішечка лишилась. І я ще хочу, як мінімум, допрацювати свій контракт. Попри різні аспекти життя в Китаї – і позитивні, і негативні – все ж ця країна цікава мені і я ще не все про неї знаю.

– Ви кажете про свою кішку, яку лишили в Китаї. Ми саме зараз спілкуємося ще з однією херсонкою, яка перебуває безпосередньо в місті Ухань. Вона не може виїхати, тому що їй просто нема на кого лиши свою собаку.

– Мені в цьому питанні пощастило. Наш колега з Англії не захотів покидати країну – у нього вдома троє маленьких племінників і він не хоче піддавати їх зайвому ризику. До того ж такий штиб життя його не лякає – подумаєш, раз на три дні вийти по продукти. Тож я й лишила на нього свою кішку, а інша наша колега – собачку. Хоча ми кажемо йому: “Та слухай, перестань, їдь додому! Віддай тварин нашим китайським колегам і виїжджай, поки ще хоч якась можливість є”. Але він відмовляється.

Читайте також: З Уханя забрали не всіх – українці відмовили в евакуації, лишивши її сам на сам з проблемами

А от нашим китайцям не дуже пощастило. До них ставлення ще суворіше, ніж до нас, іноземців. Нам хоч дозволили пересуватися країною, аби вилетіти за кордон. А їм суворо заборонено просто будь-куди переміщатися і навіть спілкуватися з родичами. Всі мають сидіти по домівках і чекати закінчення карантину. А ви собі уявіть – продуктів практично не лишилось в магазинах, в аптеках закінчилися маски, як довго все це триватиме – невідомо. Це ж збожеволіти можна! Дуже все це страшно.

Нагадаємо, 31-го січня стало відомо, що Юлія Рудєва не може виїхати з Китаю. Після втручання в ситуацію журналістів, дівчина отримала паспорт. 5-го лютого українка повідомила, що вона вже в аеропорту й чекає початку посадки на літак, проте за п’ять хвилин до початку посадки на літак уряд ОАЕ скасував рейс. 

6-го лютого українка Юлія Рудєва таки змогла вилетіти з аеропорту Шанхая до Бангкоку. 17-го лютого Юлія Рудєва повернулася додому в Херсон.

19-го лютого до Китаю вирушив український літак, який мав евакуювати українських громадян з країни. Як мінімум ще одна херсонка лишається заблокованою в місті Ухань. Їй відмовляють в евакуації.

Юлія Рудєва рік пропрацювала у китайській філії “Cirque du Soleil”. 28-річна Юлія Руднєва – майстриня спорту України зі стрибків на батуті, кандидатка в майстрині спорту зі спортивної гімнастики, триразова чемпіонка України. Дівчина закінчила Херсонське вище училище фізичної культури.

НАШІ в Китаї

НАШІ в світі у Facebook НАШІ в світі в Telegram НАШІ в світі в Twitter