Пт. Жов 30th, 2020

Українець з Таїланду розповів, як брав участь у порятунку застряглих в печері дітей

Українець, який брав участь у порятунку 12 юних футболістів та їх тренера з затопленої печери в Таїланді, розповів, як проходила ця операція, повідомляє 24 канал.

Олег Чистов переїхав до Таїланду ще 2011 року. Чоловік отримав тут роботу в туристичній компанії, приїхав попрацювати – і залишився. Він уже кілька років не працює в туризмі. Зараз у нього своя FM-радіостанція та продакшн-компанія, яка займається створенням документальних фільмів.

Власне, саме завдяки своїй роботі та попередньому досвіду роботи в МНС він й опинився в одному з рятувальних загонів, який займався пошуком альтернативних каналів, за допомогою яких можна було б дістатися до місця дислокації дітей.

Про те, в чому полягає небезпека печери, в якій діти провели 17 днів, чому їх порятунок – це диво і про те, в чому заслуга тренера футболістів, – читайте в інтерв’ю Олега Чистова.

– Як Вас залучили до цієї рятувальної операції?

– Я займаюся зйомкою документального кіно про різних цікавих людей. Ми саме знімали спортивний проект, в якому спраглі пригод тайці готуються поїхати підкорювати Північний Полюс. І от одного дня я у себе в стрічці побачив, що мої тайські друзі збираються їхати когось шукати. Я запитав у них, що сталося, й мені розповіли цю історію, тож я вирішив, що поїду з ними.

Ці хлопці-тайці – професійні рятувальники. Я теж, власне кажучи, закінчив школу рятувальників ще 2004 року. Враховуючи, що я колись працював у МНС і в Україні займався й спелеологією, й альпінізмом, й скелелазінням – відповідний досвід у мене є, серед нього – й досвід роботи в рятувальних загонах. Так я й потрапив у цю операцію. В ній було багато роботи, яку я міг виконувати. Якщо врахувати, що я невеликих габаритів, то я міг цю роботу робити краще, ніж інші.

– Ви також допомагали дослідити ландшафт і шукати альтернативні шляхи доступу до дітей, що застрягли в печері, правильно?

– У нас були певні дані з геолокаторов про пустоти в землі. На їх основі ми намагалися знайти хоч якісь інші способи потрапити в печеру. Я приєднався до операції десь на 7-8 день, точніше сказати складно, тому що ночами ми теж працювали. Дітей тоді ще не знайшли. Ми, в принципі, вже розуміли, що це буде, швидше за все, безнадійний номер.

Основним нашим завданням було досліджувати всі можливі тріщини, які були схожі на печери. Всі вони були вузькими, десь вони були дуже вузенькі – ми копали, десь були якісь нарости – ми намагалися відбійними молотками якось щось збити, щоб пробратися. Було багато варіантів, багато маленьких печер і тріщин, які йшли на 20-40 метрів у глибину. Але всі вони закінчувалися або глухим кутом, або були непрохідні для людини, витягнути через них дитину було б неможливо.

– Тож альтернативних входів до печери не було?

– Можливо, альтернативні входи десь і були. Але їх потрібно було або копати довше, або пробивати. Пробивати їх там досить складно. По-перше, тому що граніт. По-друге, навіть якщо пробивати й робити це мікровибухом, то є небезпека, що на дітей впаде стеля печери. Тоді ніхто точно не знав, де діти. Якби не обвалилася стеля, то навіть невеликий каменепад – це було б досить ризиковано. Тож цю ідею зрештою відкинули. Наступного дня нам сказали, що один з англійських дайверів знайшов дітей.



Знайшли їх, в принципі, там же, де й шукали. В печері порожнеча, схожа на велику кімнату, де діти, найімовірніше, могли перебувати. Там вони й були. Потрібно віддати належне тренеру, який був з дітьми. Хлопчина – молодець! Він зміг 9 днів протримати їх фактично без їжі, без води, вони зберігали спокій, не панікували, не пересварилися, не побилися. Діти були досить виснажені, коли їх знайшли. Але вони залишалися дружніми.

– З того, що Ви бачили під час рятувальної операції, що Вас вразило найбільше?

– У ній брало участь дуже багато людей. Насправді – дуже багато. Коли ми працювали в ущелині біля гірської річки, кручинами там ходили як тайські армійці, так й американські військові. Я так розумію, що це були американські “морські котики”, такі здорові дядьки. Було видно, що це професійна армія, вони теж допомагали в пошуках.

Колектив був дуже злагоджений у тайців. В принципі, тайці не сильно люблять іноземців, туристи для них, здебільшого – “білі мавпи” і “гаманці з грошима”, як би там не було. Але тут було дуже помітно інше ставлення до приїжджих. У мого товариша порвалися кросівки – одразу ж тайка прибігла, принесла йому свої власні гумові чоботи, а сама пішла босоніж джунглями. Це вражало!

Тайці постійно приносили нам їжу, тягали воду. Це ж були джунглі, від найближчого місця, де нас десантували на позашляховиках, потрібно було ще 30-40 хвилин йти пішки через джунглі, через ущелину. Вони приходили передати нам якусь інформацію, бо мобільного зв’язку не було. Приносили карти. Люди були дуже згуртованими.



Були українські хлопці, кейв-дайвери, які тренували тайських “морських котиків” і готували їх до кейв-давингу (вид технічних занурень, здійснюваний у підводних печерах, – ред.). Їх особливо хочеться відзначити. Наша місія була простішою – спробували щось зробити, але нічого героїчного в цьому не було. А от хлопці, які працювали в самій печері, – вони дійсно молодці.

– Їх робота – небезпечніша?

– По-перше, постійно йшло підтоплення печери. Там велика течія. Коли вже зайшов у печеру, ніколи не знаєш, перекриє її водою повністю чи ні. Ми, коли лазили зверху на скелях, розуміли, що навіть в гіршому випадку зможемо повернутися назад або нас хто-небудь витягне. У нас була зв’язка, мотузка і зворотний шлях.

У тих хлопців, які працювали в печері, зворотного шляху не було. Порожнеча, де ця печера розташована, – там глибина десь до 90 метрів. Якщо б її затопило, то їм було би не солодко.

– Я правильно розумію, що основна підступність цієї печери саме в тому, що вона може бути затоплена в будь-який момент?

– Так. Її, в принципі, постійно відкачували. Але загальна протяжність печери – близько 10 кілометрів. Це гігантські обсяги води, які нереально відкачати людськими силами. Це як миттєво викачати велике озеро, в яке постійно додається вода. Тим більше, зараз сезон дощів, печера розташована під ущелиною і вся вода стікає туди. Там було небезпечно.

Також вода була каламутною, як кава: якщо руку опустити на 20 сантиметрів донизу – нічого не буде видно. В таких умовах хлопцям доводилося пробиратися і шукати шлях. Як такої мапи печери ні в кого не було. Навмання всі знали, куди приблизно рухатися, але печера – це не коридор, по якому можна пройти на дотик і знайти вихід. Печера – вона в тривимірному просторі. Десь у ній потрібно пробиратися прямо, десь вгору, десь вниз, десь праворуч або ліворуч, пірнути під каміння, огинати камені. Це пекельна праця, насправді.

Був один рятувальник, якому не вистачило повітря, щоб повернутися з печери. Вся печера складалася з якихось чекпоїнтів. На цих пунктах дайвери, які пробиралися вглиб, могли поміняти балони. А от дайверу, який доставляв балони на ці точки, не вистачило власного кисню, щоб вибратися назовні. Коли його витягли, він, начебто, був ще живий. Але тривале кисневе голодування… В лікарні він помер. У нього залишилася дружина, двоє маленьких дітей. Сам цей хлопець – він спортсмен, марафонець, служив колись у Королівської армії Таїланду.



– З Вашого досвіду занять дайвінгом опинитися в такій печері й не піддаватися паніці – це дуже складно?

– Якщо чесно, для мене дайвінг не переріс на професійний рівень саме через паніку. У дайверів є моделювання позаштатних ситуацій, коли на глибині потрібно зняти маску, промити її й одягнути знову, дихати, не дихати. Саме в такі моменти я іноді прямо відчував паніку. У мене вона не була непереборною, але я чудово розумію, що якщо дитина потрапить в таку ситуацію – паніку буде не зупинити.

Світлини (6): 24tv.ua

– Ви бачили сам момент виходу дітей з печери?

– Ні. Всіх абсолютно відвели на півтори кілометри від виходу з печери. По-перше, щоб не заважали. По-друге, ніхто не знав, в якому стані дітей виведуть і потрібно було, щоб купа народу навколо не заважала терміново дістатися до гелікоптеру.

– Як сприйняли тайці новину про успішне завершення рятувальної операції?

– Аплодували й обіймалися. У нас був невеличкий рятувальний штаб і мені товариші надіслали відео того, що там в той момент відбувалося – все було саме так, як показують в американських фільмах. Всі дуже раділи! Уявіть собі: з усього світу з’їхалися люди, щоб допомогти.



Все добре, що добре закінчується. У мене вже був досвід однієї рятувальної операції в Грузії. Тоді ми так само шукали людину. Його батьки були з нами, вони вважали, що він ще живий. Але ми всі вже розуміли й змирилися з тим, що, швидше за все, шукаємо труп. Цього ж разу таке ж відчуття було в багатьох – багато змирилися. І це було велике диво, що хлопці вижили, не побилися, не пересварилися! Це дійсно шокувало!

Євгенія МАЗУР, 24 канал

Нас можна знайти у Facebook; Telegram; Twitter; Pinterest; VK; OK.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *