“Мій син українець, тож і я – українець”: іспанець розповів про життя в нашій країні та волонтерську діяльність

Іспанський фотограф Хуан Мора живе в Україні уже вісім років. Львів став для іспанця аргентинського походження другою батьківщиною, адже це місто буквально за якийсь тиждень змогло закохати Хуана в себе. Одного разу побувавши тут він вирішив назавжди пов’язати своє життя з ним, пише портал “НАШІ”.

Окрім цього Хуана можна назвати справжнім патріотом України. Адже за ці вісім років він став відомим волонтером та фотографом, який спеціалізується на тематиці війни України з Росією. Хуана Мору знають та поважають за це не лише в Україні, але й у багатьох українських громадах по всьому світі. Адже саме завдяки його світлинам світ дізнається правду про цю війну.

– Як ти зрозумів, що Україна – це все ж таки та країна, де ти хочеш залишитися жити?

– У січні 2010 року я приїхав до Львова буквально на кілька днів – на запрошення друзів. Я побачив усю цю красу і просто закохався у це місто. На той час я вже багато де побував – Латинська Америка, звідки походить моя родина, Скандинавія, інші країни Східної Європи. Тож мені було з чим порівнювати.

В Україні мені сподобалися перш за все щирі та усміхнені люди. Сьогодні в світі не часто зустрінеш таких відкритих людей, які вітаються з незнайомцями на вулиці. Також мене вразила старовинна архітектура Львова.

Тут я себе почуваю одночасно у двох світах. З одного боку – це вже й справді сучасна Європа, а з іншого боку ще лишають певні пережитки давніших часів. Мене трохи збентежили місцеві ринки. Я таке пам’ятаю хіба з глибокого дитинства. Подібне явище в мене на батьківщині, в Іспанії, існувало хіба до 1980-х років. І знаєш, напевно, нотки ностальгії за тими часами також проявилися й відіграли свою роль.

Проте мушу зазначити, що Львів сьогодні – це вже зовсім інше місто в порівнянні із тим, яким воно було вісім років тому. Воно стало жвавішим, перетворилося на справжній мегаполіс. А от добре це чи погано наразі сказати важко. В принципі, це загальна тенденція – світ модернізується, прогрес стає набагато швидшим. І це таки добре, що Україна намагається не відставати від нього.

– Часи, у які ти приїхав до України, були доволі бурхливими. Ти пережив тут Революцію, тепер точиться війна. У тебе не виникало думки «втекти» від цих жахіть додому? Подивись, багато українців намагаються виїхати за кордон, мотивуючи своє рішення саме цими факторами…

– В жодному разі! Війною мене не злякаєш, я вже маю воєнний досвід. Перш за все, у мене за плечима десять років служби в іспанській армії. І це не була звичайна служба, я був контрактником, брав участь в миротворчих місіях. Саме звідти, напевно, у мене з’явилось бажання подорожувати.

Під час служби у Косово та Боснії та Герцеговині ми займалися відновленням зруйнованої війною інфраструктури. Саме там я вперше побачив, до чого може призвести війна – до руйнації не лише будівель, але й душ. Я зрозумів, наскільки важко буває людям, які бачили війну.

Проте, попри усі жахи, які місцевим довелося пережити, нас вони сприймали доволі добре. Адже ми, іспанські добровольці, приїхали до них з допомогою, ми з повагою ставились до їх культури, звичаїв. І вони бачили, що ми прийшли, аби їх підтримати.

Тож, коли все це почалося в Україні, я не думав навіть про те, аби звідси поїхати.  Я з перших днів підтримував Майдан, адже розумів, що люди прагнуть кращого життя, вони хочуть розвиватися. Тодішня влада, натомість, намагалась законсервувати свій народ в якомусь Середньовіччі. Звичайно, що у Львові не так гостро відчувалась небезпека, адже в місті, можна сказати, з перших днів «панував» Євромайдан. Страшніше було в Києві. Але я тоді саме сидів вдома із маленьким сином, тож до столиці вибратися було доволі складно саме з сімейних причин.

Натомість я знайшов для себе іншу можливість долучитися до Революції Гідності. Я зрозумів, що в світі про неї знають доволі мало. А та інформація, яка доходила до звичайного споживача, зазвичай була викривленою, вигідною тодішній владі. Тож я взявся доносити правду про події в Україні європейським ЗМІ.

Справа в тому, що після того, як я звільнився з армії, я почав займатися фотографією. У мене були певні контакти із іноземними журналістами, переважно – в Іспанії. Вони почали розпитувати у мене про ситуацію в Україні. І вийшло так, що в іспанській пресі я чи не перший почав подавати альтернативну до російської пропаганди думку.

– Ти кажеш, що до подій в Києві не долучався. Але, наскільки я знаю, це не зовсім так?

– Після розстрілів на Майдані я сказав дружині, що вже не можу сидіти вдома – я маю поїхати до столиці. Дружина мене зрозуміла й відпустила. І це, напевно, єдиний раз, коли мені справді було страшно. Ми їхали з іншими активістами автобусом і нас постійно зупиняли на численних блок-постах, у нас весь час перевіряли документи. Було відчуття, що я справді опинився на війні.

Коли ми нарешті доїхали до Києва, я одразу взяв камеру й пішов спілкуватися з учасниками Революції. Я розумів, що це єдине, чим я зможу їм допомогти – зібрати чим більше інформації, аби потім донести її до світу.

Найбільше труднощів виникало через те, що українською я володів не дуже добре. У мене досі лишається сильний акцент, який я намагаюсь виправити. Маю відзначити, що українська мова є дуже важкою для вивчення іноземцем. А якщо порівнювати з іспанською – то процес вивчення виглядає чи не неможливим. У вас дуже багато правил, які просто відсутні у нашій мові.

Та попри все, я завів знайомства із волонтерами. Вони знайомили мене із учасниками тих страшних подій. Мене вразило, що після усього, що їм довелося тут пережити буквально кілька днів тому, люди лишалися привітними й до мене ставилися дуже добре.

Вийшло так, що першого ж дня я завів знайомства, як то кажуть, «із правильними людьми». На місці буквально моментально утворився проект «Обличчя Революції». Ми спілкувалися з людьми на Майдані, я їх фотографував, записував їх історії. Ми поговорили з понад 50 людьми. В майбутньому планували випустити альбом-пам’ятку про ці події. Та, на жаль, більшість роботи зникла. Хтось викрав мій наплічник разом з усіма світлинами, технікою та записами.

Попри все, цей досвід став для мене відправною точкою. Відтоді я не розлучався з камерою і почав робити світлини про ту Україну, яку бачу я, як іноземець, з середини.

– Я знаю, що ти після початку війни з Росією став займатися волонтерством. Як це почалося?

– Коли сталися перші трагічні події на Сході, я саме жив біля військового шпиталю у Львові. Щодня по кілька разів я проходив повз цей шпиталь. І от я побачив, як привозять поранених бійців. Це було страшно. Саме тоді зі мною зв’язались волонтери з української діаспори – вони приїхали до України з «волонтеркою» і їм потрібна була допомога у Львові. Вони шукали той самий шпиталь. Так я вперше потрапив усередину і познайомився з пораненими бійцями.

Тоді виникла ідея продовжити ту роботу, яку я почав на Майдані. Я вирішив розповідати історії цих бійців. Я фотографував їх, спілкувався з ними, записував їхні історії. Все це я потім систематизував й надсилав до представників української діаспори по всьому світу. До слова, мої світлини зараз використовують як ілюстративний матеріал для донесення правди про війну в Україні в багатьох куточках світу.

А ще я дарую світлини бійцям. Таким чином я даю їм зрозуміти, що світові до них не байдуже, що вони нам потрібні і ми пишаємося їх подвигом.

– Але окрім цього ти також їздиш і на Схід?

– Так. Завдяки своїй роботі в шпиталі я познайомився із львівським волонтером Романом Іванівим. Він регулярно їздить у найгарячіші точки на фронті: Авдіївка, Тоненьке, Маріуполь. Я їжджу разом із ним. Частково допомагаю фізично – перевезти усю гуманітарну допомогу, одяг та обладнання для бійців та місцевого населення, але головна моя діяльність – висвітлення буднів солдат. Світлини, які я там роблю, потім так само розходяться світом.

Мені приємно, що я можу долучитися до боротьби за українську незалежність. Покинути сина й поїхати воювати я не можу, тим паче, що досі я є громадянином Іспанії. Але я хочу жити в цій країні й не планую звідси їхати. Мій син – українець, а отже і я – українець! Тож я маю робити те, що в моїх силах для того, аби цей жах припинився. І я радий із того, що мені щось таки вдається зробити.

– Що найбільше тебе вразило на фронті? Ти ж спілкувався з багатьма нашими солдатами, що вони тобі розповідають?

– Вони не надто багатослівні. Їм там важко, адже щодня вони ризикують своїми життями. А от вразило мене жахливе ставлення держави до своїх оборонців!

Коли я служив у іспанській армії, в мене було чотири (!) комплекти змінної форми. І це не була активна фаза війни, це просто була норма для регулярної армії. А тут, на самому «передку» солдатам держава виділяє лише один комплект форми. Вони навіть не мають можливості випрати свій одяг, зашити його абощо. Тож волонтерам доводиться шукати та привозити змінні комплекти. Я питаю – як може таке бути в державі, яка вже чотири роки воює? Таку ситуацію ще можна було зрозуміти на початках – армія і справді була не готова до такого. Але зараз?!

Дуже прикро, що в такий важкий і важливий для держави час у високих кабінетах досі лишаються люди, для яких власна користь стоїть вище від потреб країни та солдат, які її обороняють.

– І на сам кінець – як просувається справа із вивченням української мови?

– Прикро, але досі оволодіти мовою досконало мені не вдалося. Раніше я брав курси з української, та зараз часу дуже бракує. Окрім волонтерської діяльності, мушу ще й працювати, аби заробити собі на життя. А це забирає багато часу, тож мову опановую вже самостійно.

Добре, що в Україні дуже багато людей, особливо серед молоді, добре володіє англійською мовою. Це значно спрощує мені комунікацію. Єдине, що мене трохи бентежить, – це те, що дехто на мою українську відповідає російською. А цієї мови я не розумію взагалі, й не бачу потреби її вивчати.

До слова, – це вам про спорідненість мов: я без проблем розумію українську або польську, але російська – це справді дуже далека від них мова. Чому її називають слов’янською поруч із українською, я не знаю.

Ілля КОНТІШЕВ, НАШІ в світі.

Читайте нас у Telegram: t.me/nashisvit; у Facebook: facebook.com/nashisvit; у Twitter: twitter.com/Nashsvit.